за чергою

1) ( послідовність) turn

2) (люди, що чекають) queue; амер. line

3) військ.

4)

КУЛЬТУРНІ ЦІННОСТІ - загальнозначущі принципи, що становлять основу даної культури, відіграють конститутивну роль щодо неї і визначають спрямованість діяльності її представників, мотивацію їхніх учинків. К.ц. утворюють своєрідну систему етико-естетичних координат, архетипову для даного суспільства. На відміну від матеріальних (цивілізаційних) цінностей, що створюються в процесі виробництва, К.ц. продукуються й репродукуються у творчості й учинку, своєю чергою передуючи їм як певні вимоги, звернені до волі. Виникнення та існування К.ц. принципово не піддаються алгоритмізацій. Уперше до поняття цінностей звертається Кант, розрізнюючи сферу природного буття, підпорядкованого необхідності, й царину моральності, або свободи. У подальшому концепцію цінностей розвинуто у вченнях Лотце та неокантіанців. Власне культурного сенсу поняття цінностей набуває у філософії Віндельбанда; цінності тут виступають основою всіх функцій культури й умовою будь-якого здійснення певної одиничної цінності. Найвищі цінності, за Віндельбандом, - істина, благо, краса й святість - визначають загальний характер людської діяльності, чим остання й відрізняється від природних процесів. Як і Лотце, Віндельбанд наголошує на трансцендентальній природі цінностей: вони не існуть, а значать Ц. інності "вмонтовано" в структуру свідомості. Інший представник баденської школи Рикерт, як і представники Марбурзької школи (Коген, Мюнстенберг), пов'язує існування К.ц. з волею. Трансцендентні за своєю природою К.ц. набувають іманентного характеру через їх вольове прийняття, перетворюючись на норми. Натомість Вундт, Йодль, Паульсен убачали джерело К.ц. у почутті, що приводило до висновку про їхній історичний характер. Врентано психологізує зміст цінностей і вважає основою їх формування позитивні та негативні емоційні акції - любов і ненависть, що є і не свідомими і не вольовими. Цю позицію до певної міри поділяє й Шелер: емоційні й апріорні за своїм походженням цінності не витворюються й не пізнаються, а розпізнаються за рангами через інтенціональну акцію уподобання. Ранг цінності тим вище, чим менше вона причетна до матеріального світу, чим більше її духовно-сакральне навантаження. У межах екзистенціалізму проблема цінностей окремо практично не розглядається З. окрема, вона зникає у філософії Гайдеггера. У Сартра К.ц. виступають як породжені свідомістю і волею особистості Н. еопозитивізм в особі Вітгенштайна цікавиться виключно лінгвістичним аспектом ціннісної свідомості. Подібне ставлення до проблеми К.ц. притаманне й постструктуралізму. Деррида закликає до свідомої відмови від її розгляду, оскільки сама ціннісна проблематика є породженням фонологоцентристського ладу європейської думки.

Тьонніс, Фердинанд (1855, Ріп, побл О. лденсворта-1936) - нім. соціолог, історик філософії, один із фундаторів соціології в Німеччині, один із засновників Нім. соціологічного тов-ва та його президент (1909 - 1933). Од 1909 р. - екстраординарний проф., а з 1913 р. до своєї вимушеної відставки нацистами в 1933 р. - ординарний проф. Нільського ун-ту. Т., зазнавши значного впливу філософії Гоббса, Шопенгауера, Гартмана та Маркса, здійснює одну з перших спроб побудувати систему "чистих" категорій соціології, які б уможливлювали дослідження суспільства та його змін. У найвідомішій своїй праці "Gemeinschaft und Gesellschaft" він вперше виокремлює відповідну понятійну пару форм соціальності - спільноту (Gemeinschaft) та суспільство (Gesellschaft), які до нього вживалися здебільшого як синоніми, і перетворює їх на фундаментальні поняття нім. соціології, принаймні на етапі становлення її як теоретичної дисципліни С. пільнотою позначаються соціальні відносини, які формуються органічно й ґрунтуються на довірі, пов'язаній з інтеграцією "самості" в безпосередні стосунки (родина, громада) на основі спільних цінностей, а суспільство визначається раціональними відносинами, пов'язаними з міркуваннями корисності (інтересами), які регулюються формально-правовими категоріями (гроші, договір тощо). Т. вважає, що в підґрунті відповідних форм соціального зв'язку міститься воля, яка своєю чергою поділяється на два типи. Перший тип волі, що конституює спільноту, пов'язаний з емоційними, афективними потягами і називається сутнісною, інстинктивною волею; другий тип, завдяки якому конституюється суспільство, визначається раціональною, або "вибірковою", волею, яка характеризує свободне самовизначення індивіда. В історичному поступі відносини спільноти поступаються відносинам суспільства, чим позначається процес переходу від традиційного до модерного суспільства. Такий підхід дістав подальшого розвитку в відповідній дихотомії понять: "оспільнотнення" (Vergemeinschaftung) та "осуспільнення" (Vergesellschaftung) Вебера, "механічної" та "органічної" солідарності Дюркгейма, "системної" та "соціальної" інтеграції Габермаса, якими описується процес модернізації західного суспільства.

[br]

Осн. тв.: "Спільнота та суспільство" (1887); "Критика громадської думки" (1922); "Поступ та соціальний розвиток: Концепції філософії історії" (1926).